Хто такі ніндзя (сінобі)? Справжня історія.

Ідеальні диверсанти, професійні вбивці, майстри бойових мистецтв із Японії - такі асоціації нині викликає образ ніндзя.

Масова культура приписує їм над'явні навички. Але насправді, все було інакше, ніж уявляє масова культура.

Ніндзя історично називалися "шинобі" (ті, хто непомітний), чиє існування в реальній історії, може бути підтверджено в історичних документах після періоду Нанбокучо (1336-1392 рр.). Шинобі називають різними іменами залежно від регіону. До них можна віднести такі назви, як: Раппа, Суппа, Куса, Дако і Камарі. Прізвисько Ніндзя прижилося до 1955-х років.

Письмові джерела про ніндзя

Варто зазначити, що письмові військові джерела епохи провінцій, що воюють, були цікаві насамперед аристократії, яка бажала дізнатися про подвиги своїх предків. Життя простих солдатів їх не цікавило, а те, як діють ніндзя, тим більше. В очах самураїв ніндзя втілювали в собі все те, чим не повинен бути справжній воїн. Винятком є історія з "Хейке моногатарі", в якій Тайра Тадаморі протистоїть спробі вбивства, використовуючи прийом, що незабаром увійшов у техніку ніндзя. Тайр повільно встромив кинджал, при цьому тримаючись слабкого світла, що відбивається від леза, щоб привернути увагу оточуючих і відлякати можливого вбивцю.

Під час так званої "Війни північного і південного двору", у джерелах зустрічається опис диверсій ніндзя. Так, наприклад, синобі спалив фортецю Хатіманямі, проникнувши до храму, найімовірніше, під маскуванням мандрівного ченця. Зустрічаються опис відбиття спроби вбивства від рук ніндзя з боку Тадаока Рокугоро Саемона.

"Бансенсюкай", що вийшла в сімнадцятому столітті, була практичним посібником з екіпіровки та методів ніндзя. Ілюстрації з цієї книжки по праву вважаються класичними серед фахівців з вивчення сінобі.

      Bansenshukai (у перекладі "Усі річки зливаються в море") - це японська книжка, що містить збірку знань від кланів із регіонів Іга та Кога.

Походження сінобі

Провінції Іга і Кога, з'єднані спільними кордонами, міцно асоціюються в народній свідомості з мистецтвом ніндзя. Те, що ніндзя з'явилися тут, підтверджується, наприклад, у хроніці "Го каґамі фуроко": "Один із підданих сім'ї Каваї Акіно-камі з Іґа був неперевершеним майстром сінобі, і згодом люди з Іґа уславилися відомими знавцями цієї справи. Інша традиція формувалася в Кога".

Причини появи сінобі саме в цих місцях географічно зрозумілі. Обидві місцевості розташовуються недалеко від Кіото і були оточені природним кордоном з гірських хребтів, з контрольованими перевалами, що проходили через них. Повністю провінція Іга не була закрита горами з півночі, оскільки межувала з південною частиною Кога. Виходячи з цього положення, дві провінції нагадують Швейцарію, чиї громадяни в середні віки прославилися як найманці. Крім цього, дві провінції були важливими і в стратегічному плані, оскільки розташовувалися поруч з озером Біва і затокою Оварі, поділивши Японію надвоє. На південній частині озера розташовувалося Кіото, протяжні дороги якого вели, зокрема, і через дві провінції, що відігравали роль перевантажувального моста.

У самих горах було вкрай мало населення і там був постійний приплив всіляких розбійників, які здійснювали нальоти на дорогах або на морському узбережжі сусідньої провінції Ісе. Через вимушене тяжке становище і приплив насильства, місцеві жителі змушені були найматися цілими загонами в служіння дайме, де їх використовували для засідок.

Послугами ніндзя активно користувалися з 1485 до 1581 року, в пік феодальних воєн.

Епоха воюючих провінцій

Ніндзя періоду епохи Войовничих царств використовували могутні даймьо в різних місцях, щоб вторгнутися на територію ворога і провести там різноманітні диверсійні операції: підпалити припаси, знищити склади, влаштувати засідку й усунути певну особу, зібрати інформацію про будь-кого, і т.д. Але найголовніше для них було - сповістити свого господаря про поточну обстановку на необхідній ділянці фронту. Виходячи з цього, ніндзя, насамперед, мали вижити, а не битися подібно до самураїв.

У період феодальної війни роль ніндзя можна розділити на такі категорії:

• коран(агітаційна робота)
• тейсацу(розвідка) у прифронтовій смузі
• кантё(шпигуни), що діяли в глибокому ворожому тилу
• кісьо - нападники із засідки.

Важливо розрізняти професійних ніндзя, з переданими з покоління в покоління знаннями і техніками, і тих, хто був лише авантюристом-найманцем, самураєм для таємних завдань. І хоча дії сінобі засуджувалися, ті, хто офіційно був найнятий у діючі армії, могли користуватися не меншою повагою, ніж самураї. В одній із хронік, описуючи взяття замку Хатая, автор відгукується про сінобі як "славний", відомий своєю спритністю. Той поцупив ворожий прапор і поставив його над воротами замку, в насмішку проти тих, що брали в облогу.

Після настання мирної епохи в період Едо, ніндзя використовували для спостереження не тільки за внутрішньою обстановкою, а й для розвідки поза межами Японії.

Хід Токугави

У період бойових дій попит на синобі Кога та Іга був настільки високий, що дайме Ода Нобунага вирішив покласти край вольниці найманих убивць. 1580 року Нобунага провів грандіозне і стрімке вторгнення в провінції, що місцеві жителі не встигли як слід підготуватися і відбити напад. Багато жителів провінції відступали в гори, ховаючись від гніву солдатів дайме. Розгромом провінцій скористався Ієясу Токугава, за допомогою свого дипломатичного та адміністративного таланту, прийнявши ніндзя з провінції Іга на службу своєму клану. Під час подальшої війни ніндзя не раз надавали допомогу дайме, допомагаючи йому в переміщенні через гори або переховуванні від ворогів, які хотіли помститися за смерть Ода Нобунага, як вважали, вбитого за посередництва ніндзя, що служили Токугава.

                                                              Ніндзя, малюнок 19 століття, художник Хокусай.

Відбір і навчання ніндзя

У провінціях Іга і Кога були свої школи для навчання ніндзя, але вторгнення Оди Нобунагі поклало їм край. Але, опісля кожен даймьо прагнув зібрати під особистим заступництвом школу для сінобі. Сьогунат не забороняв подібну практику, лише в середині 17 століття законодавчо закріпивши ценз за доходом, який дозволяв наймати собі сінобі.

Найяскравішим прикладом школи потайних спеціалістів є Накагава-рю, заснована самураєм Накагава Сьосюндзіном. Вона розташовувалася в кутку замку дайме Цугару і туди був заборонений вхід стороннім. Про засновника школи є окремі розповіді, де тому приписують надприродні здібності.

Але на практиці, Накагава навчав групу з десяти осіб, посвячуючи їх у мистецтво ніндзюцу. За легендою, Накагава, перш ніж отримати дозвіл створити свою школу, особисто продемонстрував свою майстерність, вночі викравши подушку з-під голови дайме.

Говорячи ж про навчання в "рідних" провінціях сінобі, експерти висувають припущення про навчання змалечку, подібно до самураїв. Наставниками були старші й досвідчені синобі, які часто були родичами (батьками, дядьками) для своїх учнів. У навчальних школах встановлювалася жорстка ієрархія влади і підпорядкування.

Для своєї роботи ніндзя зобов'язаний не тільки мати чудову фізичну підготовку, а й бути розумово всебічно розвиненим. Ніндзя мав чудово імітувати акценти, розумітися на медицині та отруті, приховувати та володіти холодною зброєю, знати, як організувати укриття на будь-якій з місцевостей.

У підлітковому віці майбутній ніндзя вчився загартовувати власне тіло за допомогою цілої низки вправ:

• Утримання рівноваги стоячи на дерев'яній дошці,
• Тренування дихання під водою
• Вправи у володіння мечем і метання сюрікенів
• Мистецтво виживання в горах, самостійний пошук їжі,
• Виконання акробатичних трюків
• Відпрацювання елементів розвідки та проникнення у складі групи

Важливим є і психологічна підготовка ніндзя. З дитинства майбутньому сінобі вселяли про готовність померти. Причому, на відміну від самурайської етики, смерть він готувався прийняти не від ритуалу харакірі або шляхетного поєдинку, а від ножа, отрути і підступності такого ж вбивці. Якщо самурай мав посмертну славу, пошану, повагу предків, то ніндзя не діставалося нічого. Він зобов'язаний був залишатися в невідомості. Але не дивлячись на відсутність почестей, синоби був готовий до досягнення поставлених завдань, якими ризикованими вони не були.

Екіпірування і методи сінобі

Театр і романи малюють ніндзя, завжди одягненими в чорний костюм із прорізами для очей. Цей образ далекий від істини. Ніндзя були одягнені в простий і дуже зручний одяг: Куртка "карате", заправлена в штани, матерчаті гетри, чорні табі (класичні японські шкарпетки) і солом'яні сандалі. Для особливо небезпечних операцій синобі могли носити під одягом обладунок із лакованих металевих пластинок, чия основа була з'єднана кольчужними кільцями.

                                                                                Костюм ніндзя.

Перебуваючи на ворожій території, фахівці підривної діяльності, міг використовувати маскування мандрівного ченця - дзенського комусо або гірського ямабусі, крім маскування бродячого артиста, лялькаря або ремісника.

Стандартною зброєю сінобі був стандартний японський меч (катана), що вирізнявся гнучкістю і був зручний під час переміщення стінами, пересіченою місцевістю, не сковуючи рухів. Крім бойового застосування, меч використовували для практичних способів розвідки: підйом нагору, по кам'яних блоках, використовуючи гарду меча для опори ніг; контроль простору через піхви. Крім клинка, в екіпіровку ніндзя входили гаки-кішки, текаги (важкі металеві кастети) і відомі з масової культури метальні диски, сюрікени. Залежно від завдання, в арсенал ніндзя могло входити спеціалізоване спорядження для проникнення на територію противника, безшумної розвідки (дерев'яні прослуховувальні пристрої) або усунення живої цілі (великий набір отрут).

Образ сінобі після війни

З 1638 року в Японії настав мир. Бойові мистецтва почали втрачати свою популярність.

У середині 17 століття були написані книжки з ніндзюцу, в яких описувалися методи ніндзя. На 4-му році правління Енпо (1676 р.), через відчуття небезпеки того, що техніки не передаватимуться, владою було запроваджено різноманітні книжки з військового мистецтва та книжки з ніндзюцу, зокрема давню китайську військову книжку "Сунь Цзи". Такі інструменти, як: альпіністське спорядження, водні посудини для дихання, мистецтво управління малим судном і застосування порохової вогнепальної зброї - були описані у видаваних книгах. Інші тексти з ніндзюцу містять малі трактати з мистецтва збору інформації, мнемонічні техніки, навички польової медицини і токсикології, методи шифрування, магічні практики. Зустрічаються астрономічні, метеорологічні описи, виробництво пороху. Таким чином, ніндзюцу можна розглядати як техніку виживання, засновану на всебічних знаннях у різних галузях.

Справжні ніндзя зникли і їхнє місце зайняли образи на сценах театрів і сторінках романів у період Едо. Ніндзя в мистецтві, в ранній період Едо використовували як злодіїв, що володіють таємною технікою. Добре відома історія в історія Ісікави Гоемона. Використовуване в текстах про нього ніндзя було представлено в ключі містичного чаклунства: польоту, перетворення на ящірку, мишу, павука, метелика тощо, яка в подальшому була представлена в мистецтві Едо. Д., яка отримала подальший розвиток під впливом китайських романів. Також у другій половині періоду Едо сформувався образ ніндзя, який носив чорний костюм і бив сюрікеном.

З розвитком масової культури, образ ніндзя став міцно осідати в масовій свідомості не тільки японського, а й західного обивателя, знайшовши незліченну появу на кіноекранах, сторінках манги, аніме, відеоіграх.