Ніндзюцу - майстерність бою японських ніндзя

Одна з найдавніших згадок про сінобі, які володіють таємними мистецтвами, належить до часів принца Сьотоку (574-622).

Деякі дослідники висувають гіпотези про виникнення сінобі серед перших стародавніх жителів Ямато. Але абсолютна більшість сходиться на тому, що найбільшого розквіту сінобі досягли в період феодальних війн Японії, особливо в "епоху воюючих провінції".

За твердженням 33-го патріарха школи Тогакуре, Такамацу Тосіцугу (1887-1972), раніше існувало понад 70 шкіл, найвідомішими з яких є школи провінції Іга і Кога.

Але сьогодні, дивлячись на зображення ніндзя в масовій культурі, середньостатистичний обиватель розцінює його не більше ніж спосіб ефективно вбивати та бути незламним. Таке уявлення помилкове.

Такамацу Тосіцугу висловив сутність мистецтва ніндзя як знаряддя самозахисту та попередження будь-якої фізичної небезпеки. Саме мистецтво сінобі є втілення цілковитого самозахисту в цілій його концепції. До того ж, робить висновки Тосіцугу Такамацу, ніндзя захищає не тільки своє тіло, а й власний розум, дух, загартовуючи його до межі людських можливостей.

Тим, хто обрав шлях сінобі, слід усвідомити, що це шлях терпіння, подолання будь-якої небезпеки та переваги супротивника в усьому. Ніндзюцу не слід розглядати з погляду лише смертоносних технік убивств або як посібник із хитрощів, яким його виставляють у продуктах масової культури. Це мистецтво, якби не було в ньому правильно структурованих ідей, якби приділяли в ньому увагу лише технікам без акценту на силу особистості, то воно стало б усього лише деструктивним для будь-якої особистості, а не способом її вдосконалення. Застосовувані навички самозахисту не повинні навіювати тому, хто їх освоює, почуття всемогутності і права карати і милувати. Той, хто займається, зобов'язаний знайти відчуття внутрішнього миру із самим собою, повинен врівноважити власну індивідуальність, своє тіло і дух. Кожен, хто, викладаючи майстерність ніндзюцу, потурає суперництву та его учнів, поглинає власний моральний стрижень.

У школі Тогакуре приділялася увага довготерпінню знання ніндзя, що ґрунтується на основі довготерпіння розуму і душі. Довготерпіння знання складне тим, що вимагає вироблення у воїна "шостого чуття". Воїн має усвідомлювати не лише теперішні події, а й уміти передбачати наступні, знати, як скористатися ними для своєї вигоди. Розвивати таке відчуття у відриві від природи для сінобі було неможливо. Справжній сінобі завжди відчувають себе частиною природи, неважливо "людської" чи дикої, спритно балансуючи на її настроях, долаючи лиха. Сінобі завжди звертає увагу на найдрібніші природні коливання: політ птахів, явище погоди, зміну температури. І реагує негайно. Людина, наділена розвиненим інстинктом виживання - ось одна із сутностей ніндзя.

Якщо усвідомити мистецтво ніндзюцу як мистецтво ухилення, самозахисту і звернути увагу на значення ієрогліфа "ухилятися", то можна виявити його зв'язок з ієрогліфами, що позначають "трильйон" і "повертатися". Подібний зв'язок трактує мистецтво ніндзя як незліченну кількість способів зміни, себе і життя навколо. Ніндзя, осягаючи духовно-містичні практики, бачить світ не в трьох, а в чотирьох вимірах. Четвертим є світ небуття, світ смерті та духів. Лише усвідомивши взаємозв'язок усіх світів один з одним, усвідомити марність життя можна стати справжнім ніндзя. "Створене початком породжує і живить кінець, перш ніж повернутися до початку" - таке одне з повчань ніндзя, яке можна філософськи розглядати в безлічі трактувань, від життєвого циклу людини, до пір року в природі.

Фізичні та духовні навички сінобі на прикладі школи Тогакуре

Від самого початку таємні бойові мистецтва ніндзя виникли з мистецтва володіння власним тілом (тай-дзюцу), поступово розділившись на окремі напрямки володіння зброєю (меч, спис, палиця тощо). Очевидний вплив на мистецтво ніндзюцу з-за кордону. Навіть у сьогоднішньому вигляді, спадщина німпо тай-дзюцу має в собі арсенал прийомів сембан-наге (метання залізних лез) і хітьо-дзюцу (уміння нейтралізувати прийоми супротивника), отриманих від майстрів Яо бй-сюй і Чжан-у Шен з Китаю періоду династії Тан (618-907).

У школі Тогакуре, що виникла понад вісім століть тому, протягом майже тридцяти п'яти поколінь, передавалися вісімнадцять фундаментальних галузей знань, які зобов'язаний був освоїти кожен ніндзя.

Перш за все, майбутньому сінобі, слід було пройти через очищення власного духу (або сейсін текіі кьойо). Учень пізнавав самого себе, удосконалював сильні сторони характеру і намагався нейтралізувати слабкі. Під час духовного очищення учень виробляв мотивацію й усвідомлював своє місце в житті. Він проходив через вправи, що розвивали витривалість його розуму, поряд із тими вправами, що зміцнювали його фізично. Ніндзя навчався битися без зброї, проходячи етап "кутай-дзюї". До нього входив комплекс освоєння ударів, блоків і поштовхів суперника, зібраний у техніці дакен-тайдзюцу. Способи захоплень ногами і руками, прийоми удушення викладалися дзютай-дзюцу.

Легендарне переміщення будь-якими поверхнями, без жодного шуму, було освоєно ним за вправами з тайхен-дзюцу, куди входили навички падіння і перекатів. Для методів скритності і проникнення в будь-які важкодоступні області, давалося ніндзя через осягнення сінобі-ірі, що дають їм навички з розумінням вторгнення на будь-які висоти, будь-які укріплення (від простих будиночків до фортець), з методами грамотного відходу. Зрозуміло, будь-яке проникнення куди-небудь було всіляко сплановано стратегічно.

Але приховування, ніби ніндзя і не було, досягалося шляхом інтон-дзюцо, де грамотно використовувалися елементи природи. Синобі, застосовуючи техніку тен-мон, пізнання в метеорології, міг використати сезонні явища для власної вигоди і невдачі умовного супротивника.
Приховане переміщення у воді відточувалося через вправи технік суй-рен, куди входили навички управління різного роду плавальними засобами, спорудження плотів. Ба-дзюцу давало ніндзя освоювати мистецтво верхової їзди, не тільки в якості втечі, а й для повноцінних кінних боїв.

Не одні лише отрути входили в арсенал ніндзя, всупереч зображенню в масовій свідомості. Осягнення каяку-дзюцу давало змогу майстрам, які переховувалися, брати на озброєння вогнепальну зброю і порох. Ніндзя знав, скільки вибухової речовини було потрібно для досягнення стратегічної мети, як і знав він, коли цю речовину слід підірвати, разом із навичкою їхнього зберігання та розміщення.
Але перш ніж підірвати, сінобі потрібно було грамотно увійти на ворожу територію, зібрати інформацію. Для цього одних фізичних умінь було замало. Мистецтво хенсо-дзюцо навчало сінобі того, як приміряти на себе чужу маску, навіть тимчасово змінювати стать. Використовуючи маскування, сінобі виявляв грандіозний акторський талант.

А для успішного удавання учень осягав стратегію (або "бо-ряку") впливу на ворога через непрямі дії (вплив на політичну течію, громадський спокій) і майстерність шпигунства ("Тьо то"), куди входили методи прямого й непрямого вербування людей. Під час психологічного впливу ніндзя керувалися взятими з практик даосизму душевними станами, що відповідають п'яти стихіям. Буддійська практика подарувала ніндзя розуміння потягів людини. Знаючи про душевний стан і вади людини, ніндзя могли грамотно їх використовувати для користі справи. Гнівливу людину можна було розлютити, хтивий міг втратити пильність, жадібний був готовий на багато що заради грошей. Крім психічного пізнання, ніндзя вивчали фізіогноміку, за рисами тіла і жестами "читаючи" будь-яку людину. "Кога-рю ніндзюцу ніндзюцу хіденсе", особливий трактат, містив цілі описи фізичних рис людини.

Синобі школи Тогакуре в обов'язковому порядку відточував майстерність володіння не тільки коротким мечем, розуміння навичок ріжучих і колючих рухів, а й те, яким чином необхідно орудувати палицею або посохом. Оскільки ніндзя часто доводилося маскуватися під низький стан, чиєю зброєю була позначена дерев'яна палиця, коротка тростина. У руках справжнього майстра бо-дзюцу такий, на вигляд нешкідливий предмет, міг стати дійсно смертоносною зброєю. Найчастіше, спеціальні палиці і тростини могли приховувати всередині себе отруйні дротики, леза та інші малі смертоносні інструменти.

У разі виникнення загрози відкритого зіткнення, сінобі міг зустріти супротивника, показавши йому своє мистецтво бою на списах-йарі, завдаючи колючих проникаючих ударів. Освоєння сірікен-дзюцу давало наносити сінобі смертоносні ушкодження, метаючи сенбан сюркен, спеціальну зірку з чотирма кінцями або використовувати дротики.

Ніндзя міг орудувати, використовуючи нагінату, різновид японської алебарди, тримаючись на середній дистанції для нанесення ріжучих ударів, а також демонструвати володіння зброєю з ланцюгом і серпом, використовуючи цю зброю як в обороні, так і в наступі.

Варто зауважити, що перераховані вище навички: володіння тілом, рукопашний бій, володіння списом і алебардою, застосування жердини, метання лез, застосування вогню та води, вміння ховатися, а також застосовувати на практиці тактику та стратегію (разом із фортифікацією) - усі вони входять до так званих хаппо (вісім навичок), що становлять лише частину вмінь, які має опанувати ніндзя. До них додавалися навички володіння зброєю (алебарда, меч, віяло тощо), що складали єдиний звід Тогакуре-рю дзюхаккей (вісімнадцять форм).

Хоч би яким ніндзя був хорошим бійцем, без застосування спеціальної стратегії, суть якої - піднесення істини і неправди потрібними ніндзя способами (або "кьодзііу тенкан хо"), - на сінобі не міг чекати успіх. Навіюючи ворогові своє бачення ситуації через застосування різних психічних хитрощів, ніндзя, в ідеалі, мав сам залишатися внутрішньо чистим і не заблукати в застосованих ним оманах. Ті сінобі, хто освоїв кьодзіму тенкан хо, могли демонструвати неймовірне мистецтво занурення в обман, зберігаючи свою моральну цілісність.